Яку політику проводить держава по відношенню до молоді? Задавшись цим питання, кореспондент “Молодіжної Правди” зіткнувся з іншим, можливо, менш глобальним, але від того не менш проблемним – чому український уряд об’єднав такі, здавалося б, різні сфери суспільного життя як молодь та спорт, в одному міністерстві?
Трошки історії. Орган влади, що відповідає за молодіжну політику, в Україні постійно реорганізовували. Так, у 1999 році був створений Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, а вже у 2000 році його “переробили” у Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. Рік потому, “з метою проведення ефективної цілісної державної політики” молодь і спорт знову розділили, поновивши діяльність Комітету у справах сім’ї та молоді. Через певний проміжок часу, знову ж таки задля “підвищення ефективності реалізації” і т.і., на базі Комітету було створено Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді.
Указом Президента у 2005 році з’явилося на світ Міністерство України у справах молоді та спорту. У тому ж році, півроку потому, Президент “приписав” туди і сім’ю – сьогодні (щоправда, невідомо, чи надовго знов) у нашій країні функціонує Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту.
Давайте спробуємо по-людські розібратися, кому й навіщо потрібно було об’єднувати проблеми спортсменів, дітей та молоді, і чи необхідно це взагалі. Зрозуміло, що чиновницькі формулювання “для оптимізації реалізації” не витримують жодної критики – їх використовують у будь-яких випадках, чи то створюючи Міністерство охорони котів від кицьок, чи то ліквідуючи Комітет сприяння починаючим білявкам творчих спеціальностей. Основний серйозний аргумент тих, хто “за” об’єднання – це полегшить завдання залучення молодих до активного і здорового способу життя, що, природно, дозволить виховати покоління здорових та сильних представників нації. На це хотілося б одразу відповісти контраргументом – можливо, не таким обґрунтованим, проте смішним. Пропоную об’єднати спорт і Міністерство фінансів – гадаю, гладким чиновникам буде не менш корисно побігати, ніж вічно голодним студентам. І повірте, “вічно голодні студенти” у даному випадку – не данина традиції, а неприглядна правда. Звичайно, у багатьох з них є батьки, які допомагають своїм дитятам. Але багато хто досягають усього самостійно, відверто намагаючись проіснувати на 100 гривень на місяць. Ось, до речі, визрів і другий аргумент “проти” об’єднання – фінансовий. Міністерство урізає фінансування молодіжних проектів та програм заради підтримки спортсменів. Не дай Боже, нічого не має проти спорту, до того ж буду щиро уболівати за нашу збірну на Чемпіонаті світу у Німеччині (уболівати, на жаль, буду не в Німеччині, а у телевізора). Але ж не можна за рахунок нашого майбутнього ремонтувати стадіон! За існування двох окремих інституцій, це питання вирішиться саме по собі – рівне (наскільки це можливо) державне фінансування будуть отримувати й ті, й інші. Битися, впевнена, не будуть.
Нарешті, третій аспект абсолютної безглуздості об’єднання молоді та спорту. Прихильники об’єднання стверджують, що “спортом займаються молоді”, і тому існування однієї структури цілком вмотивовано. Вони чи то забувають, чи то (можливо?) не знають про існування Міністерства освіти. І хто з вас посперечається, що навчаються також у своїй масі молоді, а люди “за тридцять” на студентській, тим паче, шкільній лаві – скоріше виключення. До речі, і в спорті подібні “старожили” зустрічаються. Ситуація зі студентами взагалі доходить до смішного (крізь сльози) – умови їм починає диктувати Міністерство охорони здоров’я. Згадайте ситуацію зі студентами-медиками на початку 2005 року. Тоді, можливо, в Україні з’явиться унікальне Міністерство у справах молоді, спорту, освіти і охорони здоров’я? Чи одразу можна об’єднати всі-всі-всі міністерства у одне, але яке! “Міністерство по всіх питаннях”!
Якщо серйозно, то кожен повинен займатися своєю справою. Спортом – фахівець ці спорту, освітою – спеціаліст з освіти, молоддю – фахівець з питань молоді. А при наявному стані речей, працівники деяких департаментів Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту не можуть впоратися з обсягом роботи, що лягла їм на плечі. У якості наочного прикладу, судячи з відгуків молодіжних лідерів, можна навести діяльність фінансового департаменту . Цей, один зі, здавалося б, найважливіших відділів, не лише непрофесійно виконує свої прямі функції, але й таким чином сприяє збоям у роботі всіх інших ланок Міністерства. Нагадаю, що нагромадження в одному “кабінеті” стільців різних форм, стилів та розмірів негативно відбивається як на зовнішньому вигляді приміщення, так і на зручності його експлуатації. Можливо, химерне порівняння, але орган влади, що водночас займається “і тим, і іншим”, занадто вже нагадує комору, куди просто звалили все непотрібне.
Отже: розділення Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту на Міністерство молоді та Міністерство спорту (або комітети, як вже там хочете) безумовно необхідно. Більш того, воно назріває. І сподіваюсь, довго нас чекати не змусять – досвіду проведення всякого роду реорганізацій у нашої влади, як бачимо, вистачає. Час уже цю діяльність у корисне русло спрямувати.
Думки з приводу: "Як Ви вважаєте, чи необхідно розділяти Міністерство молоді та спорту?"
Анатолій Іванович Білий , начальник відділу співпраці з молодіжними організаціями Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту:
- Я не можу відповісти однозначно на це питання. Ви знаєте, що постійні реорганізації загалом не йдуть на користь суспільству, ви самі про це у «Молодіжній правді» не раз писали. Якщо вже проводити реорганізацію, то тільки на основі ретельного та детального аналізу і при крайній необхідності цього. А так, просто проводити черговий раз чергову реорганізацію…
Денис Анатолійович Красніков, голова Ради молодих підприємців України
- Я вважаю, що з самого початку не потрібно було об’єднувати діяльність, пов’язану з питаннями спорту і діяльність, пов’язану з питаннями молоді, дітей та сім’ї, адже це зовсім різні сфери. Що ж стосується постійних перерозподілів – спочатку об’єднують, потім відокремлюють, – я виступаю однозначно проти таких реформ. Тому що в кінці-кінців державний орган займається лише своїм реформуванням, а не своїми безпосередніми завданнями. Треба один раз і набагато років вперед серйозно вирішити, як ми працюємо – чи об’єднано, чи (що, гадаю, краще) – окремо. І працювати.